Дзякуй цудоўнаму паэту з Валыні спадару Міколу Мартынюку за пераклады!
ЛЮДМІЛА РУБЛЕЎСКАЯ
Скіфи
Минуще все: обличчя, і душа, –
І обернеться тлінню. Душить сміхом,
А грішники грішили і грішать
І легковажать смертністю на лихо.
Тому у прірву голос наш паде,
I мови нашої міліє море,
Тому і вимираєм, як на те,
Чи то від глупства, а чи від покори.
Як нарече себе нащадок наш?
Чи і тоді, у безладі бездоннім,
Нікого не очутить ні труна,
Ні рана, почорніла на осонні?
Забутих смерть збирає у припіл.
А хто забув – скін самотужки втямлять.
Минуще все, докіль минущий біль.
Минуще все, докіль минуща пам’ять.
© Переклав з білоруської Микола Мартинюк
Поет Неронової епохи
Рід Юліїв минув уже давно,
Той цезар – хто оплатить волю плебсу.
Що тут – поет? Як молоде вино
У ветхих міхах – нанівець псується.
А зійде цезар-кіфаред на кін –
Хай ти Гомер – тобі не знати слави.
Налий фалернського, сусіде, всім
У кубки на розвалищі держави.
Сенатори то сплять, а то ревуть
І ладні один одного втопити.
А що – поети? А поети – п’ють.
Чи помирають – як нездатні пити.
Юпітере! Під мармуром твоїм
Вино проллю… бо ж Аполлон – безсилий.
У віршах цезар прославляє Рим
Натхненно, до вогненної могили.
© Переклав з білоруської Микола Мартинюк
Вовкулака
Тремтить у воді аїр.
Спокою хотів не всує.
А я – упівсерця звір…
Єство мовчазне німує.
Я – вилюдок між людей,
А поміж вовків – почвара.
У тиші нічній бреде
Русалка й дощами марить.
І я навіть їй – чужак,
Як зірка в багні запала.
І шерсть не врятує відтак
Від срібної кулі жала.
На постріл аїр зітхне,
І куля ввіп’ється в груди…
За що ж карають мене
І Бог, і звірота, й люди?
© Переклав з білоруської Микола Мартинюк